Друга спроба: на цей раз “Мінські угоди” націлені на припинення вогню

В ніч з 12 на 13 лютого 2015 року, після кількох годин безперервних переговорів, в Мінську було підписано так звані “Другі Мінські угоди”, спрямовані на досягнення навіть не миру, а бодай припинення вогню на захопленій “гібридними” російсько-сепаратистськими військовими угрупуваннями українській території Донеччини та Луганщини.

– Сьогодні, два роки потому, жоден з пунктів “Мінська-2” не був виконаний. Росіяни порушили цю угоду в перші ж години після їх підписання, розпочавши наступ на Дебальцеве, і з тієї самої пори знаходять все нові й нові причини їх не дотримуватись. Втім, українці теж не поспішають приймати пункти, виконання яких означало б політичну й військову поразку, – пише Борис Немировський на сайті «24 канал».

Майже всю ту лютневу ніч 2015 року автор цих рядків провів у студії української редакції Deutsche Welle – разом з колегою-редакторкою ми зголосилися добровольцями попрацювати удвох додаткову зміну та дочекатися результатів тих переговорів. Це було якесь незрозуміле та моторошне відчуття: з одного боку, година тягнулася за годиною повільно, наче розплавлена гума. Нудно та виснажуюче однаково на екранах моніторів журналісти в холі мінського Палацу незалежності переходили з місця на місце, пили каву, сиділи на своїх баулах, оператори дідько знає вкотре перевіряли камери, раз по разу зчинялось якесь ворушіння, бо раптом розповсюджувалася чутка, що ось зараз вже переговірники вийдуть та сповістять, до чого вони добалакалися… а потім все знову вщухало.

З іншого боку, розслабитися було неможливо, напруженість була така, що аж повітря дзвеніло. Бо всім було зрозуміло: як не домовляться – зчиниться страшне. Поляжуть, може, десятки тисяч людей. Бо російські війська (а це були саме російські війська – регулярні, забезпечені всім необхідним, ще й відтреновані напередодні саме для нападу на Україну – а не якісь там, як стверджував Путін, “шахтарі та трактористи”) на той час були просто сильнішими. Українські бійці вгризалися в землю, трималися щосили, але армія зразка 2015 року була значно слабшою, ніж сьогодні. Як не захоплюйся цими героями, як не пишайся ними – а на той час велику навалу навряд чи можна було витримати.

Тому, коли переговірники все ж таки вийшли із своєї кімнати та проголосили, що домовились – це все ж таки було полегшення. З’явилася надія, що та кривава бійка все ж таки вщухне…

Про те, що надія ця – марна, стало ясно майже одразу: почався новий наступ на Дебальцеве, яке росіяни (перепрошую, але термін “сепаратисти” є суцільною оманою) проголосили “своїм за Мінськими домовленостями”. З тієї пори, як відомо, не проходило жодної ночі, аби терористичні угрупування не обстрілювали б українців – навіть, після чергового проголошення “припинення вогню”. Насправді припиняють вогонь вони лише тоді, коли отримують вдалу відповідь і повинні виграти час, аби відповзти та перегрупуватися – а потім стрілянина починається знову. До підписання “Мінська-2” кількість жертв цієї війни становила приблизно 5 тисяч вбитих. За минулі два роки ця цифра виросла вдвічі. Так, можна й справді сказати, що, якби не ця угода – жертв лічили б десятками тисяч. Але й з нею – війна продовжується. Остання за часом навала на Авдіївку та спалах артилерійської та ракетної “активності” загалом по всій лінії фронту – тому найкращий доказ.

Відтак, слід визнати, що історія “Мінську-2” – це історія дипломатичної поразки. А між тим, канцлерка Німеччини Анґела Меркель та президент Франції Франсуа Олланд тоді, в лютому 2015 року, буквально “кинулися на амбразуру” саме тому, що перша угода, “Мінськ-1”, просто-таки розвалилася на очах і треба було бодай якось зупиняти путінських попихачів із ним разом. Навряд чи можна уявити собі, що бодай одна країна Європи готова була тоді підтримати Україну військовою силою. Тож ці двоє державних лідерів зробили все, аби підтримати українців так, як вміли та могли – дипломатично. Нові домовленості повинні були бодай вкоротити апетити Кремля. Виходячи з цієї точки зору, певно, можна сказати, що невеличкого, локального успіху “Мінськ-2” все ж досяг, але дія цього успіху напрочуд швидко вщухла.

Станом на сьогодні, мінські угоди провалилися. Але представники всіх без винятку європейських країн, та ще й Росії з Україною, неначе буддистські ченці своє “Омммм…2, безперервно повторюють, що “треба дотримуватися мінських угод”. Вони відмовляються визнати очевидні факти. Чому? Є декілька варіантів пояснення такої поведінки. Росіянам виконання деяких пунктів тієї угоди українською стороною обіцяє неабияку перевагу – недарма вони так уперто наполягають, скажімо, на проведенні виборів на території Луганди до того, як прийде час передавати українцям контроль над україно-російським кордоном: адже пункт про вибори в угоді стоїть перед пунктом про виведення військ – отже, роблять з цього висновок російські дипломати, домовленість передбачає спочатку вибори, потім – демілітаризацію. Звичайно ж, Україні на таке погодитись – це підписати капітуляцію: на тих “виборах”, до яких будуть допущені самі лише місцеві “партії” (читай – бандитські угрупування), а з загальноукраїнських – хіба що ті, на які розпалася колишня Партія регіонів, та ті з новоутворених, які були засновані панами кремлівськими попихачами, українськими депутатами та представниками місцевої влади стануть ті ж люди, які три роки поспіль вбивають українців. Окуповані території, “повернені” таким чином, стануть раковою пухлиною в українському тілі і швидко, не повільно, доб’ють країну – вже без жодних зусиль та витрат з боку Москви.

Українська сторона теж наполягає на виконанні “Мінську-2”, але вже в своїй інтерпретації: спочатку – безпека (виведення російських військ, передача контролю над кордоном), потім – вибори (не “в узгоді з українським законодавством”, як формулює російська сторона, а просто – за українським законодавством). За ці два роки “бойового стояння” українська армія зміцніла як якісно, так і кількісно, зміцнів тил, зміцніли волонтери… і, якщо ситуація докорінно не зміниться – міцнішатиме й далі. Але справа в тому, що ситуація будь-якої миті може докорінно змінитися – і напад росіян на Авдіївку є тому доказом.

Щодо європейських посередників та “співчуваючих” – то головна причина їх наполегливих заяв про те, що треба дотримуватися “Мінська-2”, певно, полягає в тому, що ні в кого нема навіть натяку на практичне вирішення україно-російського конфлікту, не кажучи вже про те, що визнати “Мінськ” проваленим – означає не лише знову повернути хаотичний стан дворічної давнини, а й визнати власну поразку: європейські дипломати не впоралися із завданням. Навряд чи таке визнання добре вплине на їхні політичні кар‘єри – а у Франції та Німеччині цього року відбудуться вибори…

Нічия на чию користь?

Але ще одна проблема для європейських дипломатів полягає в тому, що, повторюючи раз по разу оті слова про необхідність дотримуватися “Мінська-2”, вони де-факто втрачають свою нейтральність та змушено починають грати на боці Росії. Незважаючи на те, що вони цього вочевидь не бажають, що вони завжди спрямовують свої заклики про дотримання мінських угод обом – як Росії, так і Україні – це не допомагає. Чим менше європейські дипломати бажають приймати чийсь бік – тим більше вони допомагають лише одній стороні – Кремлю. Тому що саме Кремль до сьогодні робить вигляд, наче він тут взагалі ніяким боком: простий посередник у “громадянській війні”, яка стосується самих лише українців. Тисячі російських солдатів на Донбасі – це, мовляв, “добровольці”, сотні російських танків, “Градів”, гармат, БТРів та іншої військової машинерії, разом з десятками та сотнями тисяч снарядів, мін, набоїв – то все “придбане в воєнторзі” або ж відбите в української армії (наразі, нагадаю, “в української армії відбито” не лише більше танків, ніж вона коли-небудь мала взагалі, а й більше, ніж має на озброєнні, наприклад, Німеччина), а про анексію Криму й взагалі нема чого розмовляти, бо це не анексія, а “волевиявлення народу Криму”. І той факт, що без прямих дій Росії та війна вже давно б скінчилася, мінськими угодами не озвучений. Тож, виходить, закликаючи їх дотримуватись, європейці так само виводять цей факт “за дужки” – чого й треба російському агресорові.

Й найкумеднішим є те, що саме ті європейські уряди, які наразі хіба не найголосніше обурюються російськими фейковими новинами, російською пропагандистською кампанією та російською дезінформацією – допомагають цій пропаганді, стверджуючи необхідність дотримання “Мінську-2”. Тому що, як росіяни є посередниками, а не воюючою стороною – то, виходить, всі дані про наявність на Донбасі російських військ та бойової техніки – це брехня?

Насправді ж, той самий німецький уряд давно вже знає точну кількість російських солдатів, які воюють на Донбасі. Але, скажімо, депутатські запити в Бундестазі з цього приводу досі полишаються без відповідей, бо ця інформація проголошена таємною. З одного боку – німецькі дипломати вважають присутність російських військ в Україні самою собою зрозумілою, з іншого – беруть тай закликають до “виборів на Донбасі” до виведення цих російських військ. Так само поводяться й французи, й інші європейці. А от закликати вивести російських солдатів з Донбасу ніхто з них так і не спромігся – бо, за мінськими домовленостями, Росія не є стороною конфлікту – отже, ніяких своїх солдатів у неї там нібито й нема…

До конструктивних вад “Мінську-2” належить також і той факт, що досі залишається незрозумілим, хто, який пункт та в якому порядку повинен виконувати. Це залишає надто багато місця для інтерпретацій (той же приклад про вибори до виведення або виведення до виборів). Тому ця угода є не тільки нездійсненою, але й нездійсненною. Й ті, хто закликає її дотримуватися, можливо, роблять це з чистого розпачу, вважаючи, що нові переговори “розкриють скриньку Пандори”. Зрозуміло лише, що вирішення, яке було б водночас швидким та мирним, наразі й справді нема.

фото “24 канал”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *