Боєць Орко: «Я мандрівник і завжди мріяв поїхати подорожувати на Схід, але якось не клеїлося»

Орко любить подорожувати і відтепер не уявляє своїх будніх без бойових побратимів. Хлопець вирішив поїхати в Авдіївку ще до загострення ситуації у зоні АТО, адже давно мріяв там побувати та повоювати.

…Він не раз таке провертав ‒ брав невеличкий наплічник, перекидав гітару через плече й таким собі цивільним музикантом вирушав на Схід. Вже на передовій побратими «благословляли» його бронежилетом, шоломом і зброєю.

Хлопець не дуже розповідав про бойові виїзди, лише час від часу телефонував і казав, що вже на «передку». Одного разу журналістам все ж вдалось його виловити і завести розмову.

– Я мандрівник, – каже Орко. – …і завжди мріяв поїхати подорожувати на Схід, але якось не клеїлося. А тут склалося. Спершу я їздив на «передок» у складі «Карпатської Січі» ‒ до Мисли Мирослава.

Боєць розповідає, що належно витримати випробування першого бойового досвіду йому допомогли психологічні мотиваційні речі, які він отримав на вишколах ВО ГО «Сокіл».

– До речі, зараз у Авдіївці зустрів бойових товаришів Мисли та Дубенка з інших підрозділів. Вони згадують добрим словом хлопців, ‒ ділиться Орко.

Після розформування «Карпатської Січі» він прибивається до побратимів, що служать в інших підрозділах, воюють пліч-о-пліч з як з українськими добровольцями, так і з добровольцями з Грузії.

Хлопець вміло балансує між так званою мілітарно-романтичною частиною свідомості та цивільно-прагматичною дійсністю. Між поїздками на Схід він здобуває освіту на одній з інженерних спеціальностей:

Крім війни, я хочу владнати ще й своє життя. Війна закінчиться, а я не хочу лишатися неуком і «бомбувати». Треба розвиватися ‒ і на війні, і в житті, – ділиться він.

Цього разу Орко приїхав у Авдіївку 5 січня. Розумів, що влітку вистачає добровольців, які можуть підсилити, а в зимовий період з цим важче.

– Я зовсім не бачив тієї плаксивої війни, яку показували по телевізору. Наші штурмовики файно покремсали «сєпарів». Так само не бачив підтвердження тому, що нам бракує сил. Ще до загострення на нашу позицію прибуло підкріплення. Так, хлопців довелося багато чому вчити на місці, але все ж було кому воювати. І ми могли подавлювати вогонь ворога ‒ не просто стояли під обстрілами, ‒ розвіює хлопець міфи, які ходять поміж жителів України.

До кінця січня йому достатньо довелося посмакувати «прильотами» СПГ, РПГ-7 та чергами зі стрілецької зброї.

– Наша позиція була неподалік від «промки», і ми мали можливість «мінуснути» знахабнілих сепарів. А 29 січня ‒ почалося. Я ще не потрапляв у «заміси», щоби так лупили із танків та САУ. Ми були під постійним обстрілом ‒ вберегли укріплення, природа і тупість ворога. Влітку 2015-го було щось подібне у Водяному, але це все нас оминуло.

То було на «передку» й ми коригували вогонь наших «бех», ЗУ. Деколи, як ми файно коригували вогонь на «сєпарів», вони нам і «васильок» посилали. Коли «сєпари» вже нас «закошмарили», а ми не до кожного сектора могли дістати наявним озброєнням ‒ ми викликали на них вогонь, ‒ говорить вояка.

Що у хлопців із бойовим духом ‒ зайве перепитувати. Каже, побратим, що «зловив» уламки, просив не казати командирові, аби продовжувати бій, а не їхати в шпиталь. Але це ‒ результат великої народної підтримки війська.

– Теплий одяг, харчі та необхідні речі є завдяки волонтерам і небайдужим людям. Брехня, що на війні можна перемогти без волонтерів, бо волонтери ‒ це народ. Як можна без нього добитися перемогти?

Для “контрачів” найкраща підтримка ‒ це спілкування із зовнішнім світом і знаки того, що тебе цінують. Пам’ятаю, як приїхав із вертепом до підрозділу Мисли. Хлопці були щасливі можливості різноманітного спілкування, нагоді разом поспівати пісень.

Я завжди їду на війну з гітарою ‒ і це підбадьорює хлопців. Розкиснути в затяжній окопній війні дуже легко. Зараз фронт ще добре рухається, а загалом нерухомий побут викликає у кожного найгірші звички у вільний час, ‒ продовжує Орко.

Сам він каже, що контрактна служба не для нього:

– Це кайдани і вимушене перебування у війську з гнилими совковими традиціями. Для мене найкращий формат ‒ це війна в гарячих точках на 1-2 місяці.

Орко розповідає про те, в який спосіб «москаликам» вдавалося здійснювати обстріли із заборонених видів озброєння:

– «Сєпари» викликають ОБСЄ. Доки ті їдуть із нашої сторони, ми не відкриваємо вогонь. А самі в цей час спокійно заїжджають «градами» за пагорби і потім працюють по нас. В ОБСЄ у них багато своїх людей, налагоджені схеми.

Щодо місцевих, хлопець розповідає:

– Якось влітку в Кураховому я пішов купатися. Побачивши чуб на моїй голові, до мене «домахався» місцевий старий, мовляв «ми вас нє звалі ‒ валітє атсюда». А до нього вчепилася донецька пані, що стала на мій бік. У цих двох відбулася словесна дуель у типових мовних традиціях того краю.

Ми переможемо в інформаційній війні та у війні загалом, коли дістанемося до дітей із Донбасу. Їх потрібно вишколювати, вчити, брати під своє крило. Їхні батьки нам не потрібні ‒ змінити можна відсотків п’ять. Нам потрібне молоде покоління.

За матеріалами воєнної прес-служби

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *