Він за неї віддав власне життя

Тернополянин Віктор Стефанович відзначав би 30-річчя, але Україна для нього була дорожчою за власне життя.

Світ належить відважним. Так здавна кажуть. Тернополянин Віктор Стефанович був з когорти саме таких. Він добровольцем пішов захищати українську землю від російського окупанта та його різношерстих наймитів. І склав навічно голову в бою біля Широкиного на Донеччині, повідомляє “Урядовий кур’єр”.

Під щільним вогнем

Цьогорічний травень мав бути у Вікторовій долі тридцятим. Але він навічно залишився у своїй весні, в часі, коли буяє цвітом природа, коли молоде життя повне планів, бажань, мрій. Та не натішився, не здійснив ще так багато добрих справ, недокохав. Яким він був, чого прагнув, чим була сповнена його душа? Слухаю про героя спомини його матері Галини Миколаївни Драбик. Її обличчям котяться горошини сліз.

Зростав Віктор у звичайній робітничій сім’ї, яка тіснилася в кімнаті гуртожитку. Батьки часто їздили на заробітки. З дитинства Віктор разом з молодшим братом Павлом мав багато обов’язків не лише щодо навчання, а й з домашньої праці. Це кувало їхній характер, вчило самостійності. Мабуть, тому і мати, і тато знали, що синів вулиця не виховуватиме, не спонукатиме їх до згубних звичок.

Вікторові й Павлові доля надто рано завдала тяжкого удару: після чергового повернення із закордонних заробітків батько загинув у ДТП. Сини залишилися напівсиротами: Віктор навчався тоді в п’ятому класі, а брат — у першому. З часом мати вийшла заміж удруге. Каже, хлопці до віт­чима ставилися дуже добре. Щоправда, Віктор не називав його батьком, хіба молодший Павлик.

Віктор закінчив тернопільську ЗОШ № 9 і подався здобувати професію автослюсаря. Але отримавши диплом, за фахом не працював. Влаштувався у будівельний супермаркет вантажником, потім став комірником, завідувачем складу. Пізніше розрахувався, щоб і собі скуштувати заробітчанського хліба. Коли почалася Революція гідності, поїхав до столиці й вийшов на барикади. Мав уже певний досвід у такій боротьбі. Адже ще юнаком стояв у лавах учасників Помаранчевої революції.

Ще Майдан 2014 року остаточно не затих, як Віктор знов сів у потяг і поїхав на заробітки в Росію. Тут почув про анексію Криму, війну на Донбасі. Мамі телефонував, усе розпитував про гарячі новини на рідній землі, а то, мовляв, російська пропаганда несамовито допікає. Потоку цинізму і брехні, що виливався з кремлівських надр в ефір і забивав памороки росіянам і світові, Віктор Стефанович терпіти довго не міг. Повернувся додому. Частину зароблених грошей віддав на весілля молодшого брата. У грудні 2014 року Віктор прийняв для себе рішення: поїхати на палаючий український схід. В армії він не служив, бо недобачав на одне око. Проте зголосився поповнити лави добровольців.

Мати просила його добре поміркувати, відмовитися, але син виявився непохитним. Прийшов у штаб Українського добровольчого корпусу, заповнив анкету, погодився з умовами та вимогами й через кілька днів уже був у вишкільному центрі «Десна». Отримав позивний «Вік». Через місяць добровольця Стефановича скерували у підрозділ, що дислокувався під Маріуполем. Віктор служив там у восьмій окремій роті ДУКу. Матері ж і надалі говорив по телефону, що ще перебуває у «Десні», заспокоював. Але якось Галину Драбик сестра повідомила, що бачила Віктора в телесюжеті. Уже потім його побратими розказали Галині Миколаївні, що, коли він давав інтерв’ю журналістам, то одразу ж підкреслив: тепер уже мама знатиме, де він перебуває.

Віктор надто рідко сам набирав мамин номер телефону, щодня вона йому дзвонила. А тієї п’ятниці син аж тричі зателефонував, просив не хвилюватися, що не відповідатиме в суботу та неділю, бо апарат буде вимкнено. У понеділок Галина Миколаївна робила кілька спроб додзвонитися до сина, але він був поза зоною. Аж увечері о пів на одинадцяту надійшла трагічна звістка про загибель Віктора. Сталося це 15 червня 2015 року.

Уже на похороні мати дізналася від побратимів, що того дня розгорівся черговий бій у селі Широкине Донецької області. Українські воїни потрапили під щільний вогонь ворога. Віктор прикривав їх під час бойового виходу й зазнав осколкового поранення сон­ної артерії.

Ховали Віктора Стефановича майже на дев’ятий день після загибелі на Алеї Слави на Микулинецькому цвинтарі. Тернопіль прощався з полеглим героєм навколішки. Торік у лютому на будівлі дев’ятої тернопільської школи встановили меморіальну дошку Вікторові Стефановичу. У річницю загибелі воїна-добровольця в обласному центрі на його честь висадили дерево та відкрили пам’ятний знак. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлений у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Вікторові посмертно присвоїли звання Почесного громадянина міста Тернополя. У червні на могилі героя постане пам’ятник.

Одружитися мав восени

2015 рік мав стати для Віктора Стефановича знаковим, адже з коханою готував на осінь весілля. Та замість запальної пісні «Горіла сосна» доля покликала його у вічність під тужливу «Пливе кача».

…Мати згадує позаторішній Великдень. Весна, тепло, а на душі радісно ще й тому, що Віктор саме приїхав на кілька днів у відпустку. Величне свято проводив у колі рідних у бабусиному селі. Зійшлися родичі, все розпитували бійця про фронтові справи. Дещо розповідав — без хвалькуватості, але більше волів мовчати. Зате зізнався, що не знає, чи повернеться додому з війни. Галина Миколаївна каже, що, проводжаючи сина після тієї відпустки, зловила себе на думці, що востаннє бачить його.

Чому вирішив піти на фронт? Мати каже, Віктор так і не зізнався їй, що спонукало його стати добровольцем. Але знає, що син її негативно ставився до тих, хто під час оголошення чергової хвилі мобілізації намагався ухилитися від військової служби, тікав на заробітки чи десь переховувався.

Олега Ревуцького з Віктором Стефановичем поєднували сім років приятелювання. Разом вирішили йти захищати українську землю. Приїхали до штабу «Правого сектору» в Києві, Олега чомусь не взяли у вишкільний центр. Віктора ж, як знаємо, туди відрядили. Проте й Олег не здався, а став у лави добровольців ЗСУ. Олег служив на Луганщині, а Віктор — на Донеччині. Часто один одному телефонували. Згадує, що Віктор казав: «Війна — випробування для справжніх чоловіків». А ще на першому місці у Стефановича було побратимство: сам помирай, але друга виручай. Цього правила він дотримувався до останньої хвилини життя.

Як і Олега Ревуцького, Тараса Чернявського з Віктором здружив дворовий футбол. Грали вони в різних командах, але жили в одному мікрорайоні. Тараса й Віктора поєднувало не лише захоплення футболом, а й певний час підприємницька діяльність.

«У нього було загострене почуття справедливості, тому він і пішов на війну, — ділиться думками Тарас Чернявський. — Був відвертим, веселим, мав почуття гумору, анекдоти любив. Не можна не відзначити й таку Вікторову рису характеру, як щирість, підтримка приятеля і морально, і матеріально».

Цього року в Тернополі відкрили інтерактивний музей бойових побратимів. На одній зі світлин, виставлених тут, зафіксовано Віктора Стефановича — у військовому екіпіруванні з автоматом. Серед ініціаторів створення цього музею Ігор Войцехівський (позивний «Поляк») — побратим загиблого. Мені пригадалися Ігореві слова з виступу на відкритті меморіальної дошки Вікторові Стефановичу на будівлі дев’ятої школи в обласному центрі: «Пам’ятайте про нього, він не загинув, він віддав життя за нас усіх: за наших батьків, за наших дітей, за наших рідних і близьких, друзів, сусідів. Просто пам’ятайте».

І справді, просто будьмо щиро вдячні й пам’ятаймо про Віктора Стефановича і про всіх героїв, що полягли, захищаючи Україну від ворожої навали.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *