Блокада ОРДЛО і супутні питання: погляд націоналіста

Якщо «то наша земля» — мусимо її відвойовувати. Якщо «там наші громадяни» — їх треба визволяти. Якщо «там наше майно, наші заводи» — їх слід забрати назад. Утім, упродовж трьох років після російського вломлення я не побачив не те що рішучих кроків правителів України — а навіть натяків на такі кроки, щоб відвоювати, визволити, повернути…, – пише Аргумент

На початку століття минулого наш славетний предтеча Микола Міхновський дуже влучно підмітив: «Головна причина нещасть нашої нації — брак націоналізму серед ширшого загалу її».

Із того часу мало що змінилося.

Проте це в жодному разі не стосується Організації українських націоналістів. Тож мусимо бути гідні свого призначення та звіряти власні кроки з величними попередниками. Під таким кутом зору маємо оцінювати й питання щодо блокади так званих «ДНР — ЛНР». Воно нібито знайшло своє вирішення.

Проте українська справа вимагає не зупинятися на досягнутому.

Згадаймо, як можновладці та їхні підголоски на всіх рівнях здійняли небувалу бучу. На телебачення були відряджені «експерти», «політологи» — промивати населенню мізки. Вони вміло вдавали із себе мудрих і розважливих мужів, які переймаються долею країни, «на пальцях» доводили шкідливість почину.

Цілі установи, які вивчають засоби впливу на громадську думку, були долучені до справи. І всі виправдання, всі твердження зводилися до одного — турботи про народ, його благо.

Проте, чесно кажучи, не думав, не гадав, що «розумне слово, брехнею підбите», породить подекуди сум\’яття й невизначеність у націоналістичному середовищі. Розбалакування на зразок «то ж наша земля, там же наші громадяни, наше майно, наші заводи, наше вугілля» — дешева наживка. Не більше.

Якщо «то наша земля» — мусимо її відвойовувати.

Якщо «там наші громадяни» — їх треба визволяти.

Якщо «там наше майно, наші заводи» — їх слід забрати назад.

Із загарбниками потрібно вести безупинну, завзяту, безоглядну й безпощадну боротьбу. Попри всілякі «але».

Утім, упродовж трьох років після російського вломлення я (ні як людина мирного роду занять, ні як учасник антитерористичної операції) не побачив не те що рішучих кроків правителів України — а навіть натяків на такі кроки, щоб відвоювати, визволити, повернути…

Натомість відчужена від свого народу влада безнадійно погрузла в так само безнадійних і безплідних мінських теревенях. Усі вже збилися з ліку, скільки разів повідомлялося про перемир\’я, «режими припинення вогню», яких ворог ніколи не дотримувався.

Коли настане край цій миротворчій маячні? Наш верховний вкотре оголосив про «режим тиші». Такий же дутий, як і попередні. І наслідки — як і до того.

Різниця між словами керівництва країни та його ділами очевидна.

І так відбувається постійно. Зайвим підтвердженням чого стали події, пов\’язані з перекриттям шляхів.

* * *

Як виглядав стан справ, якщо глянути на них збоку? Владний люд два останні роки мало не божився, що не веде торгівлі на сході. Натомість ті, хто потрапляв у зону проведення АТО, часто ставали свідками шалених потоків різноманітних товарів у обидва боки на лінії розмежування.

Перше, що приходило в голову, — цю величезну за обсягом контрабанду хтось покриває. Але ж так не повинно бути. І знайшлися діяльні особи, котрі поняття «республіка» розуміють буквально — як справу народу. Якщо держава (читай: влада) виявила повну безпорадність у боротьбі з незаконним провезенням товарів — це завдання взялися виконувати заповзяті громадяни.

Коли ж вони перекрили шляхи й зупинили товарообіг — раптом стало відомо, що торгівлю тишком-нишком узаконила наша влада, що Україна гостро потребує вугілля з Донеччини, що його весь час завозили саме звідти, а не з Роттердама.

Тобто виявилося, що нинішні правителі тривалий час нас просто водили за ніс.

Тоді закономірними є запитання: чого варті всі їхні доводи щодо заподіяння безмірної шкоди економіці та скарбниці? І що таке в їхньому розумінні «підняти економіку»?

Чверть віку вони «розвивали економіку», а вона так і залишилася недорозвиненою. Пристрасно говорили про загальний добробут. Та підвищили тільки власний. І тепер увімкнули заїжджену платівку: «економіка» — в небезпеці, «добробут» — під загрозою.

Чи побивалися б вони так за нами, простими громадянами? З якого раптом дива?

Тож висновок простий: насправді в небезпеці, під загрозою опинилися саме їхні подальші прибутки, їхні можливості й надалі наживатися на війні.

Тому всіх тих куплених бундючних базік і красномовних жевжиків, які так розводилися про шкоду для народного господарства, про ненадходження коштів та ймовірну втрату робочих місць, годилося б запитати:

Чи знають вони, що таке смерть бійців, молодших за нашу державу?

Як за таких умов можна спокійно розмірковувати про економіку?

Там гинуть чиїсь сини, батьки, чоловіки, брати. Не їхні ж рідні та близькі…

Проте ми, націоналісти, не маємо права забувати про те, завдяки кому маємо мирне небо над головою. Й у всіх своїх думках і справах мусимо враховувати чинник війни.

Проста істина, друзі: головна опора України сьогодні — самовіддані молоді хлопці, які боронять її на передовій. Потрібне глибоке усвідомлення цієї щирої правди. Тоді буде стійка переконаність, постава, з якої не зіб\’ють ніякі рахуби, жодні знаряддя впливу.

Уся та «економіка», вугілля (хай воно горить синім, чорним полум\’ям) не варті життя одного (!) патріота. Розумієте? Одного! А лік іде вже на тисячі.

Націоналізм ніколи не керуватиметься мірками «вигідно — невигідно» з погляду зиску, буденних сьогочасних нужд. Для нього за жодних умов не будуть визначальними потреби кишені та шлунка.

Навіщо, спитаю вас, узагалі потрібна вся та «економіка»? Її покликання — забезпечити гідний рівень життя. А для цього має бути справедливий розподіл національного багатства. Хто вважає, що він таким і є?..

Не так давно прекрасний воєнний оглядач телеканалу «1+1» Андрій Цаплієнко правдиво, дохідливо написав: ті молоді вояки, які нині стоять на передовій та, на жаль, нерідко гинуть, щиро вірять у те, що вони там захищають майбутнє цієї країни, своє майбутнє.

Тому саме цим хлопцям завтра повинна належати Україна — тим, хто сьогодні зі зброєю в руках боронить її від лютого ворога. Їм, а не пройдисвітам і хапугам. Саме в цьому — найвища справедливість.

Україна нині переживає чергову віху в боротьбі за свою свободу та незалежність. Провідник ОУН(р) Степан Бандера писав: «В усякій боротьбі і в усякій розумній політиці сенс полягає в тому, щоб, жертвуючи малим, частинними позиціями і вартостями, здобути головну мету… Що більша мета, що тяжче змагання — то більші бувають жертви». Думку продовжать слова Бойка-Блохіна: «Лише великі ідеї можуть кликати до великих жертв».

Життя найкращих і є тими великими жертвами, а вільна, цілісна Україна — великою ідеєю.

І наскільки дрібними й нікчемними на цьому тлі виглядають ті, хто побивається через руйнування власної вигоди. Людці, які живуть сьогоднішнім днем, тільки про власну кишеню дбають і не бачить далі свого носа. Пристосуванці з природи, котрі наполегливо шукають причин, усіляких виправдань для уникнення боротьби, ухилення від неї.

І всі їхні «роз\’яснення» просякнуті затхлим духом облуди.

Підприємства Донецька й Луганська, бачте, сплачували податки. Хто з вас повірить, що тим господарчим одиницям дозволяли працювати, якщо не було відрахувань і кремлівським посіпакам?

То чи не надмірна це поблажливість? Чи не йдеться про примиренське ставлення до ворога? І, нарешті, чи готовий націоналізм дивитися на таке крізь пальці?

Ні й ще раз ні. І знову Степан Бандера приходить на поміч: «…Немає місця для половинчатих позицій, для слабих, готових на все політичних утворів. Там немає місця на животіння. Безоглядна боротьба або капітуляція. В таких умовах усі політичні групи, які шукають можливості компромісу, себто можливостей існувати й діяти на середньому полі поміж фронтами боротьби, відійшли з поля активних дій у небуття. В Україні залишилась і втрималася одна-єдина визвольна концепція…»

Та й Дмитро Донцов у своїй праці «Дух нашої давнини» доводив, що однією з причин занепаду козацької держави були поступки, замирення з ворогом.

Тож треба винести уроки з минулого. Мислитель наголошував, і правдивість його слів сьогодні вчергове підтверджується: «Справа стоїть так: вона має скінчити чиєюсь катастрофою, нашою або не нашою. Третього нема»;

«Конфлікт між Україною і Росією був засадничої натури, яка виключала компроміси, лише вимагала боротьби, з перспективою знищення одної сторони або другої як політичного чинника східньої Европи».

Хто цього досі не зрозумів, тому немає чого робити в політиці та державному будівництві.

* * *

…Влада зрештою була змушена піти на заборону торгівлі з не пильнованими нею кресами й тимчасовою московською займанщиною.

Минуло небагато часу. Відтоді пристрасті вщухли. Напевно, вже є ті, хто готовий запитати: «Ну що? Немає торгівлі на крові, але хіба від того стало менше її проливатися на нашій землі?»

Ні, звичайно ж, менше не стало. Й ураз стріляти не припинили. Та не на це сподівання.

Віднині на порядку денному питання вже стоятиме по-іншому.

Тепер мости за собою спалено. Дороги на назад немає. Це спонукатиме владу дивитися на війну на сході, як власне на війну, робити відповідні висновки та вживати належних заходів.

Тепер торгівлю з ворогом (в уособленні нікчемних утворень «ДНР/ЛНР») закрито. Сторінку перегорнуто.

Далі владу слід наполегливо підштовхувати до наступного кроку — від слів про те, що це терористичні породження переходити до дій: ухвалення відповідних законів, проведення відкритих судових слухань із постановленням належних рішень.

Потім порушувати перед усім світом питання про каральні заходи щодо всіх, хто веде торгівлю чи має будь-які інші господарчі та політичні зносини з розплідниками тероризму.

І — ретельна підготовка до потужного раптового удару та стрімкого походу для визволення загарбаних земель.

Іншого не дано.

Слава Україні!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *