Вони зруйнували стереотипи

Волонтери оприлюднили світлину, на якій зображено момент від’їзду дружини на війну. Чоловік на пероні, проводжає жінку – мінометницю.

Олена за фахом математик-економіст, здобула не одну вищу освіту. Також Олена є матір’ю, але попри все, повторила долю батьків – стала військовослужбовцем.

Коли вона відправилася у зону АТО, її чоловік залишився з чадом.

Опублікували текст та світлину волонтери з фонду “Повернись живим”:
На цьому зворушливому фото чоловік проводжає дружину на війну. Він теж ходив у військомат, але вирішили, що хтось має залишитися з дитиною.

Їхала на війну після Іловайська і розстрілу з території РФ 72 та 24 бригад. Після безлічі постів, що кругом зрада і нас зливають. Без ілюзій, наївності, романтики. Бажаючих мало, та хтось має це робити. Рано чи пізно окупанти закінчаться і ми роз’їдемось по домівках. І, випереджаючи питання, чи може так скластись, що швидше закінчимось ми – ні! – каже мінометниця Олена.

Спокійна, розважлива, розумна, приваблива молода жінка. Бусолі, розрахунки – це її математична стихія. Не боїться “працювати”, на відміну від деяких суто чоловічих розрахунків. Відсиджуватися в бліндажі, на її думку, не варіант. “Бо і туди може прилетіти,”- каже вона.

– Мій перший бій на стаціонарі був просто ганебний (до цього воювали нальотами, стаціонар не проходили навіть в теорії). Морпіхи, які досі тягнули оборону ВОПа, залишили нам свій бліндаж та шанець, проінструктували що до чого і поїхали. Щойно почали облаштовувати позицію, навіть міномет не встигли перетягти, лише БК перенесли – гради. Потім як слайди, перший кадр – чую їх шурхіт, другий – сиджу в бліндажі, поруч «Тарас» і «Хмара». Як в бліндаж потрапила не уявляю, наче телепортувалась. Третій кадр – з боку входу чую крик: «Труси, баби, поднялі жопи!» – це забігає «Полтава», і вже звертаючись до мене: «Какой прицел?», далі кричить щось іншим про міни. Матьорий козак «Полтава» єдиний не сховався, засік напрямок і дальність, вивів з ступору розрахунок. Гради ще б’ють, хлопці хапають міни, я на бігу рахую установки. А бігти метрів 30 з морпіхівського шанця до нашого старого, де міномет лишився. Відстрілялись!..
Мені пощастило з розрахунком, якби не зробили цей крок, так, можливо, і далі б сиділи в бліндажі та тряслись. Одного разу цілком достатньо переступити страх, по тому колись неможлива річ стає буденною справою. Лише почули перший ворожий залп – вибігли з укриття. Другий залп – поки рахуємо, паралельно наводимо на ціль. Третій контрольний – перевірили установки, відкрили вогонь! Хвилина і там тиша…