По місту терористи цілять із мінометів, гранатометів, часом – з артилерії. Та “Рахман”, хлопець з Львівщини – один із захисників Попасної каже, звик до обстрілів, страх є, але більше є впевненості у своїх силах і затятості – ні на крок назад. Бо за спинами цих бійців – місто, де живуть люди. Де радість і страх блискавично змінюють одне одного.
Під час розмови зі мною “Рахман” багато усміхається. Він трохи сором’язливий, і дуже спокійний. Та він страшенно обурюється, коли розповідає, про те, як ворог прикривається цивільними.
Із позиції, де воює “Рахман”, добре видно Новоолександрівку. Це село – сіра зона. Але терористи заходять у населений пункт і відкривають вогонь по наших армійцях.
– Заходять у село і стріляють. Вони ж прекрасно знають, що ми не будемо по селу стріляти, бо там живуть мирні жителі, старші люди живуть, – каже боєць. Йому, який закриває спиною Попасну, складно зрозуміти, що ж у ворога в голові і в душі.
Наші армійці на провокації терористів не відповідають. Починають відстрілюватися тільки тоді, коли окупанти минають село і ближче підбираються до позицій.
“Рахман”, як і всі бійці, з ким мені доводилося говорити на цій неоголошеній війні, хоче перемоги і миру, хоче повернутися додому, ходити на роботу, виховувати дітей. Але, як і всі бійці, готовий воювати доти, доки потрібно. І я знаю, що ці хлопці не зроблять ні кроку назад.
Nastka Fedchenko, проект “Повернись живим”