«Зробили захисний круг і гатили» – кіборг з Тернопільщини розповів про останні пекельні бої за ДАП

Коли Ярослав Гавянець попав у полон до терористів, його батько записав відео, де попросив кремлівських окупантів, щоб ті звільнили сина. Хлопець повернувся додому, але перед тим пережив усі тортури, які тільки можливі в самому пеклі.

26-річний чоловік родом із міста Копичинці Гусятинського району Тернопільщини. На війні носив позивний “Маестро”. Служив строкову службу, а пізніше контрактну у 80 десантно-штурмовій бригаді. Перед початком Майдану звільнився. Коли розпочалися бої на Донбасі, його побратими з рідної роти були безпосередніми учасниками цих бойових дій.

Ярослав на початку осені 2014-го прийшов до військкомату добровольцем. Попросився до свого підрозділу. Спершу був інструктором на полігоні. У листопаді прибув у зону бойових дій. Спершу служив у базовому таборі в місті Костянтинівці Донецької області, пізніше – у селищі Водяне. Звідки 14 січня 2015-го попав до Донецького аеропорту.

Їхня 9 рота 3 батальйону 80 десантно-штурмової бригади була останнім підрозділом, який залишив розбитий новий термінал летовища.

На той момент уже впала диспетчерська вежа летовища, яка не втримала активного вогневого штурму російських військ. Тоді поранило багато хлопців та їх треба було кимось замінити. Нас зібралось 20 добровольців. Чекали команди, щоб висунитись. Уночі дали “зелене світло” і ми почали грузитись на МТЛБ (бронетранспортери – Gazeta.ua), щоб відправлятись до аеропорту.

2 машини не мали можливості вмістити всіх. Тому один з побратимів – Дмитро, не поїхав. Третя “емтелбеха” поламалась, усім довелося тіснитись. До того моменту на летовище попадали через пости московських бандитів, нам же довелося прориватись по-бойовому.

Коли просувались до аеропорту, було дуже страшно. Різні думки лізли в голову на кшталт: “Якщо ракета чи міна попаде в нас – ніхто уже не вилізе. Але слава Богу, доїхали благополучно”.

– Як вас зустріло летовище? Був час зорієнтуватись чи зразу в бій?

– Наші позиції знаходились на 2 і 3 поверхах терміналу. Перший поверх був забарикадований. Мене спочатку поставили на позицію “Кондор”, а пізніше перевели на “Калитку”, яка розташовувалась біля “Ромео”. Мав перекривати доступ до третього “рукава”. Адже після того, як частина терміналу завалилась, окупанти могли проникати до цього квадрату.

Взагалі на той момент не чекав, що буде якийсь наступ чи активні бої. Хотів цього, але ніщо не передвіщало таку ситуацію. Більшість із тих, хто зайшли зі мною до аеропорту, були необстріляні хлопці. Ми стояли в Пісках на третій лінії. На перших позиціях були хлопці з ДУК “Правий сектор”. Там муха повз них не проскакувала.

Перший день минув спокійно, якщо так можна сказати. Періодично пострілював танк, працювала автоматична зброя. Я відчергував 2 години, 4 – відпочивав. Йшов на кухню чи так званий штаб, який розміщувався в одній із кімнат на 2 поверсі. Хлопці розігрівали тушонку на сухому спирту. Я ж ніяк не міг її проковтнути. Їв печиво і згущене молоко.

Танк поцілив прямо в наш штаб

Уночі 15 січня прокинувся від страшного гуркоту. Всі бігали, кругом стояла стіна з пилюки. Виявилося, що танк поцілив прямо в наш штаб. Коли всі заспокоїлися, побачив в стіні чималу дірку.

– 14 січня мирна Україна святкувала старий Новий рік. Ви згадували на летовищі про цю дату?

– Ввечері сиділи компанією, але не вживали алкоголю. Складали план, як “викурити” бойовиків з 1 поверху терміналу. Тому про свято майже ніхто не згадував. У ніч на 15 січня приїхав начальник штабу батальйону з позивним “Араб”. Отримали деякі вказівки, він забрав людей, які уже перебували 2 тижні в аеропорту. І поїхав. А у нас розпочалося найцікавіше.

Уночі під час чергування стався один випадок. Міг закінчитись трагічно, але все вийшло комічно. Я стояв на посту із побратимом, Кушнір його прізвище. Ми його називали “Таклбері” – як героя одного з американських фільмів, котрий любив мати біля себе багато зброї. Так і мій приятель любив цю справу.

Я оглядав територію тепловізором, щоб ніхто не підійшов до нас. Друг час від часу кидав терміналом ВОГи (гранати – Gazeta.ua). Я запитав, навіщо він це робить? Відповів, що для профілактики. Під час чергового пострілу одна з гранат піднялась надто високо. Не полетіла у напрямку окупантів, а попала в стелю над нами. Ми впали на землю, чекаємо вибух. Полежали 2 хвилини, проте нічого не відбувалось.

Піднялись із землі, побачив, що ВОГ лежить біля нас і світиться. Дуже пощастило, що граната відсиріла, тому ніхто не постраждав. Тоді я перший раз подякував Богу, що все гаразд зі мною.